Про залізну дупу, вітер в голові та гартування волі

Я проїхав Одеську велосотку. 106 км за 6 годин. Педалі крутив 5 год 20 хв, відпочивав сумарно 40 хв. Довше ніж думав на півгодинки. Та міг би і не доїхати.

Через вітер. На окремих ділянках той був такий, що мене з велом здувало з траси. А я ж важу з 80 кг та ще вел із п’ятнашку. Взагалі вітер в писок був дві третини дороги. Я навіть якійсь кілометр просто катив велосипед у руках, бо не міг їхати аж ніяк. Як і більшість на тому відрізку. Сподіваюсь Олег Поліщук встиг на свій потяг, бо траса явно не надихала на кавалерійський наскок.

Через травми. Три тижні тому хірург мене клав на операцію прямо з прийому в нього ж. Через защемлення правого нерва в спинному мозку. Це коли віднімає праву ногу і трохи паралізує таз. Та я не дався і пообіцяв прийти до лікаря після марафону. Через травму три тижні не пірнав у джерело з водичкою у +8 та, відповідно, не бачив уже рідних Виктор Душак та Надежда Душак. А я ж так це люблю, занурення й Душаків.
А пару тижнів тому просто на рівному місці я впав із велосипеда. Ніби й несильно, а праву руку пошкодив так, що в травмопункті настійливо пропонували гипс на два тижні. Тобто, з перспективою пропустити Сотку. Знову не дався та всіма можливими способами відновлював руку хоч до якогось функціонування. Дякую тут безмежно Инна Гордовая та Александр Осадчий. Завдяки вашим порадам та діям зміг тримати кермо бодай двома пальцями. Це насправді круто, бо ще цього понеділка я не міг виїхати на велосипеді навіть із двору. Тож велосотка мені світила хіба що з глядацьких трибун. А там їх нема.
До речі, окремо тут хочу подякувати Тамарі Тернавській за її чудодійні п’явки. Виявляється, ті прекрасно смокчуть погану кров, витягують гній і взагалі сприяють втричі швидшому одужанню. Не знав, не знав про всю цю красу.

Окремо хочу подякувати веломеханіку Ігорю Герешу з #Velokrut, в якого регулярно проходжу ТО, та який налаштував мого коника так, що той аж шуршав на дорозі.
А найголовніша моя подяка коханій дружині Алла Волошина, яка увесь цей час мега підтримує всі мої вибрики, допомагає, де може, а ще лікує мої часті травми. А тих і справді багато. Серйозно катаюсь я лише один рочок. Але за цей час уже тричі був в травмопункті та разів із п’яток робив ренген різних пошкоджень. Вперше познайомився з травмопунктом в акурат у квітні 2016 року, коли потрапив до них з переломом ключиці після падіння з велика. Через місяць знову катався.

Хм, раптом зрозумів, що хоча у сідлі вже відносно давно, досі не є членом якогось із велоклубів. Найкращий у Кропивницькому, як на мене, це #ТамДеМи з його лідером Сергей Ларшин. Треба таки доїхати якось.

Я в марафонах на велах цілком неофіт. Тому поділюсь тут враженнями з перших, так би мовити, вуст. Думаю, буде корисним всім, хто ще думає, чи долучатись до велоруху.

Організація. Я безмежно вдячний усім, хто вкладає сили, душу й натхнення в Одеську сотку. Це й справді крутий марафон. Що й сказати, досвід у 35 років стартів дається взнаки. Продумано все – дорога розмічена так, що напрям знайде і сліпий, на небезпечних ділянках чергують мотобайкери, які перекривають рух задля безпеки велосипедистів, на всіх КП є чайок, техдопомога, якась розважуха. А ще смски про пройдений шлях та купа корисної інфи на мило протягом останніх пари місяців до старта. Коротше, я дякую Руслан Брегунец та всьому оргкомітету за чудову роботу. Єдине що, налажали там щось з радіомітками. Працюють вони щось непевно.

Тепер от розбалуваний стаю якісним сервісом і буду того ж чекати від інших велозмагань. А як воно буде вже там, хз.

Атмосфера. Це неймовірне свято життя, здоров’я та розважухи. Кожен поважаючий себе марафонець їде з музикою. Багато з бумбоксами прямо у велорюкзаках чи десь на борту. Протягом стартів почути можна все – рок, реп, джаз, шансон. Та мене особисто порвала “Красная плесень” з рюкзака інтелігентного очкарика. Чи то він був у велоокулярах, може? А ще відповідний прикид велогонщиків. Багато в національній символіці, від прапорів до бандан. Частина взагалі з голим торсом. І це при +5 на трасі та вітром під 60 км на годину. Ах да, ще ж був дощик. Бридка мряка, що тягнеться з годину руху. Брррр.

Безпека. Вона на рівні. Окрім вже згаданих волонтерів-регулювальників варто згадати страхування учасників, карети швидких на вимогу по всьому маршруту та чергові екіпажі в особливо проблемних зонах руху. Ще є поліцейські машини, які стежали за порядком. Бачив пару разів, як швидкі відвозили травмованих велогонщиків. Сподіваюсь, у них усе гуд. Щоправда, треба візнати, що не все залежить суто від організаторів. Приміром, якесь чмо на Тойоті Камрі мене зачепило дзеркалом, летючи на трасі явно більше за 80. Це при тому, що всі автомобілі рухались ну максимум в 40 км/год та ще й з ввімкнутою аварійкою. Добре, що я їхав не швидко і зміг втримвтись у сідлі. А так би гарантовано впав. На мою ручечку з порваними зв’язками, мля. Як я хотів наздогнати та пояснити чувирлу в тойоті ситуацію монтіровкою по лобовусі. Та те падло швидко втікло.

Траса. Вона різна. Брешуть, хто каже, що фігові дороги в Кіровоградській області. У нас вони кращі за одеські. А от траса Одеса-Рені, то, бляха, сувора жесть. Горбилі такі, що я щиро думав, якби не доламати кермом вже пошкоджену руку під час постійної трясучки. Плюс, все це миле діло доповнювали лежачі ментята одразу по три штуки у кожному хоч трохи живому селі. Ненавиджу ментів. Лежачих так само.

Підтримка. Люди по ходу всього марафону були чудові. Щиро підтримували, вболівали, тягли руки для дружніх вітань. В кількох місцях діти так захопливо кричали Мо-лод-ці, що це миттю знімало всю втому та вмикало у спортсменів вже енне дихання. У мене, примаймні, так.
До речі, на зустріч велосепедистам бігли ранери. Вони зголосились на забіг Одеська сотка за 24 години. Ото молодчаги. Щиро вітали одне одного на трасі при зустрічі.

Харч. О, його було справді багато. І на КП, і ще на кількох імпровізованих точках по трасі. Чим пригощали, не знаю, та пахло смачно. Багато марафонців там і сиділи. Я ні, бо потенційне отруєння чи розлад шлунку ну ніяк не сприяли б вдалому заїзду. Тож ризикувати здоров’ям ой як я не хотів. Хрумав по-ходу свої енергетичні батончики, на останній двадцятці догнався еспресо та шоколадним батончиком на заправці. Через вітер та самопочуття їхав довше аніж планував, тому не розрахував харч і власні сили. Втомився перед фінішем так, що просто засинав на ходу. Довелося себе будити міцною кавою.

Небезпеки Одеси. Вони є. Бодай три.
Рейки трамваїв. То такі підступні падлюки, на яких падає чи не половина шосерів та послизається третина байкерів на сліках (гладеньких шинах), як, приміром, я. Коротше, рейки то дуже стрьомно.
Трафік у місті. Одесити водять скажено. Літають, підрізають, втискають в бордюр. Коротше, гасають як хами. Я от, приміром, більше нервував 15 км з фініша до готеля, аніж всі 106 км марафону.
Робота GPS. Я не знаю чому, але воно мене підводило тільки в Одесі. У результаті тричі збивався з дороги та накрутив зайвий п’яток кілометрів до свого готелю.

А ще зрозумів, що я точно не хочу шосер. Кожні 10 км зустрічав народ, який вправно міняв запаску. Переважно, спортсмени саме на шосерах. Да, шосейні велосипеди значно швидші, але й значно тендітніші на убитих українських дорогах.

Вітаю усіх, хто осилив цей довгий текст. Сподіваюсь вже скоро побачити вас за кермом велосипеда.

Воно того точно вартує. Бо помагає гартувати волю, бачити світ та з користю проводити час. А ще розвиває естецький смак на красу. Природу навколо, сіднички дівчат на велах попереду, чисте повітря.

Перевірено на собі 🙂

#одеськасотка
#одесскаясотка
#велобудні

Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *