Я цей. Я без гальмів

– Велосипед, то найкращий… фууу-фууу-фууу-фууу-фууу, – кричить мені щось у шолом жінка в яскраво помаранчевому жилеті з мітлою в руках. Я її зовсім не чую через вітер та музику в навушниках.

– Що ви кажете? – запитую, знявши навушник і розвернувшись до жінки верхньою частиною тіла у велоформі.

– Кажу, що велосипед – то ж найкращий транспорт, – приязно посміхається жінка. Від цього її металеві зуби злегка поблискують у ранковому сонці.

– А, ну це так. Ви також катаєтесь? – намагаюся бути ввічливим із двірничкою, тим часом подумки визначаючи, чи нічого я не забув взяти на ранішнє тренування.

– Так. Їжджу щодня з Первознанівки сюди на роботу, – відповідає жінка тихо, але гордовито.

Почув та аж прифігів з несподіванки. До того села з центру Кропика їхати більше десятка км. Плюс три неслабі апхіли дорогою, які дехто долає лише ногами. І це ж будь-якої погоди. Плюс часто по темному, бо двірничка на місці вже зі світанком.

– І цей, я без гальмів, – вкінець ввела у ступор помаранчева пані.

– Тобто, без гальмів? – не розумію я.

– Ну, катаюся я без гальмів. Набридло. Хочеться якихось ащущеній. Панімаєте?

Я не те, щоб зрозумів. Але усвідомив: жінка катає без гальмів або через брак грошей на ремонт велосипеда, або просто втратила інтерес до життя.

Уточнити не встиг: двірничка хутко почалапала геть, вправно замітаючи дворовий асфальт від слідів нічних посиденьок молоді. Та теж без гальмів…

Facebook Comments