ЧОРНОБИЛЬСЬКІ

Вперше я познайомився з ними в останній рік існування Союзу. Тоді я потрапив у табір, піонерський табір десь у лісах Орловщини. То була літня зміна на сотню лоботрясів із різних частин країни, яким судилося провести під одним довжелезним дахом три тижні ну вкрай повільного часу.

 

Ми не любили їх надзвичайно. Хлопців та дівчат із п’ятого загону, яких всі називали чорнобильськими. Що це означає, я точно не знав, та чорнобильські точно були положенцами – більші порції, право на спецобслуговування, особливе ставлення керівництва.

 

Кому ж це сподобається із рядових таборових? Тож ми, десятирічні пацанята, лупили чорнобильських по всіляких задворках, купали їх у заростях кропиви та регулярно влаштовували їм темну по закутках дискотек. З усією пролетарською ненавистю.

 

Так і пройшли мої три тижні липня дев’яносто першого.

 

Вдруге я перетнувся із ними вже по переїзду на проживання до України. У нашому дев’ятому класі звичайної української школи всі готувались до іспитів. Перших у нашому шкільному житті, результати яких зразу заносили до атестату. Готувалися всі, окрім Гриши. Гриша готувався до подорожі у Італію, де мав жити в якісь родині всю весну і частково літо. Іспити він не здавав, проте мав оту подорож. Бо був чорнобильський.

 

Я дуже не любив круглопикого Гришу, який часто скалився навіть з несмішних жартів.

 

Втретє я перетнувся із ними під час власного вступу. Приїхав до столичного вузу із медаллю та сподіваннями на бюджетне місце.

Чесно склав усі належні іспити та випробування, чесно відхвилювався за власну абітурієнтську долю.

Знав, що отримав один з найкращих вступних балів, знав, що з медаллю маю підвищені шанси на вступ.

 

Але я не вступив. Тоді на бюджетні п’ять місць подалися 50 кандидатів. Я був одним із них і мав чи не найкращий бал. Та виявилося, що додатково ще подалося п’ять чорнобильців. От вони і були зараховані. Бо мали спеціальні пільги і якісь особливі довідки.

 

Я люто зненавидів тих чорнобильців після невдалого вступу.

 

Вже потім я зустрічав їх постійно – ліквідаторів аварії на ЧАЕС та їхніх дітей. Людей із слабким здоров’ям, згаслим поглядом і повною зневірою в себе та інших. Людей, яких одної весняної ночі держава смикнула рятувати світ, наобіцявши взамін пільги, оздоровлення і підтримку. Потім вона їх нахабно кинула помирати, часто на підступах до держустанов, де ті пільги і призначали.

 

Влітку дві тисячі другого я ніс труну молодого хлопця. Дмитру було вісімнадцять і він все мріяв збудувати суверенну, демократичну і правову державу. Тому часто зачитував нам Конституцію України.

Дмитро тільки вступив на юридичний місцевого вишу і встиг відзайматись на ньому лишень один курс. А потім він швидко помер. Від лейкемії, яку підчепив під Чорнобилем у віці двох рочків.

 

Я ніс тіло Дмитра і співав гімн України. Цілий кілометр до цвинтаря. Разом з іншими побратимами вже померлого патріота.

 

26го знову побачу чорнобильців. З тих, хто ще вижив після трагедії далекого вісімдесят шостого року. Тих, кого рідна держава тридцять років водить за ніс, дякуючи щовесни за відважний подвиг і забуваючи про це щоосені.

 

Я усвідомив, що значить Чорнобиль, у літо смерті Дмитра. Через 16 років після самої трагедії.

Схоже, держава не усвідомила досі.

 

#нотатник

Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *