Коли обираєш дорогу

Самопочуття та стан велосипедиста прямо
залежить від дороги, якою той їде. Навіть новенький, добре змащений чи просто помитий байк перетворюється на купу брухту, якщо катати не тими стежками. З людиною те саме. А тепер поясню.
Ти можеш бути в ідеальній фізичній формі. В тебе може бути топовий і дуже швидкий велосипед. На додачу ще купа здоров´я й життєвого оптимізму. Але ти не на тій дорозі. Приміром, на польовій. Після дощу. Далеко від основних трас. І це все. Буквально все.

Спочатку воно виглядає круто. Дорога блищить, краєвид радує. Котиш швидко по гладенькому грунту, радієш життю, кайфуєш. В тебе чудовий настрій, відчуття власної сили й спроможності міцно тримати кермо. Та болото дороги потрошку наліпає на колеса, крила, частину велосипедної рами, чим поступово уповільнює рух. Ти не зважаєш: здоров´я достатньо, впевненості у собі також. Навпаки, сприймаєш усе як природу, яка додає адреналіну, робить тебе живішим.
І от поступово ти все далі на тій дорозі, а на байку все більше болота. Бруд забиває всі можливі щілини, в тому числі малюнок протектору на твоїх покришках. Вже за якийсь час малюнку не видно. Тільки кавалки бруду, що обліпили покришки, немов друга шкіра.

І тоді ти падаєш вперше. В´язка маса на колесах байка ковзає по слизькій дорозі без жодного адекватного зчеплення. Вел стає некерованим, тебе просто несе по суцільній смузі жирного чорнозему, аж поки ти остаточно не втрачаєш рівновагу.
Встаєш весь у бруді, злий, роздратований. Знаходиш що небудь та чистиш колеса. Знову сідаєш та знову їдеш. Стараєшся швидко, подалі від божевілля розмоклого грунту. А від того ще швидше в´язнеш. І падаєш знову. І знову.

Тоді рухаєшся вже повільно. Та бруд все одно наліпає. Вже за якийсь час жижа міцно обволокує колеса, раму, ланцюг. Бруду стає так багато, що той намертво блокує колеса. Велосипед стає вдвічі важчим, а може і втричі. Тож ти знову падаєш. З чітким розумінням, шо далі їхати вже не можеш.
Після роздратування приходить розпач. Назад десь година руху, вперед десь так само. А в тебе ні сил, ні впевненості, ні розуміння, що ж далі робити. Хочеться сісти прямо в болото, обійняти себе за коліна та просто ридати. Якийсь час так і робиш.

А далі береш себе в руки. Зрозуміло, що їхати вже не вийде. Тож піднімаєшся сам, береш свого надважкого друга та просто тягнеш велосипед юзом. Особливих амбіцій нема: просто дотягти до твердої землі. А значить, треба іти вперед.

За якийсь час виходиш на насипну дорогу. Та сама польова, тільки пересипана зверху відсівом та гравієм. І зразу, от просто зразу усе міняється. Чистиш як небудь свій байк, сідаєш на нього і гайда уперед. Дорога розбита, уся горбилями, з твердою основою. Але це і добре. Чим швидше їдеш, тим більше трясе. А значить, тим легше і швидше відлітає наліплий бруд. Часто шматками, часто одразу в обличчя чи в очі. Але то вже геть не важливо, якщо можеш рухатись далі. Їхати геть не комфортно, вел стогне при кожному русі педалей, важко тримати баланс. Але їхати можна. Зараз це головне.

За якийсь час з´являється перший асфальт. Втомлений довгим життям, порепаний долею. Їхати ним не набагато простіше, ніж по щебінці. Зате значно швидше.
Ти весь брудний, велоспед також. Ноги гудуть від утоми, спину ломить, неначе вантажив вагони. Та тобі легко.

Ніби народжений наново, ти весь у бруді і слизу. Не знаєш, що буде далі. Попереду довгий шлях. Та ти вже готовий. Бо намацав потрібну дорогу.

В житті воно десь те саме. Дорога впливає на почуття. Дорога формує настрій та віру в самого себе. Вона ж додає й забирає сили, підкидає та чистить дорожній бруд.

Ти обираєш дорогу. І тоді вже дорога веде …

#велобудні
#велопоради
#велолайфхак

Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *