Бурда. Шаурма. Бредбері

Перша година ночі, навколо груднева темінь. З нічного мороку яскравою плямою вибивається ларьок шаурми. Холодний неон блищить у масному волоссі втомленої продавчині. Її великий червоний ніс ледь помітно клює, слухаючи неуважно монотонну оповідь чергового візитера.

Підходимо з коханою, замовляємо шаурму. Спиною відчуваю якусь небезпеку, тож повільно обертаюсь назад. Незрозумілий чоловічок бурмоче собі щось під ніс, нервово перебираючи власні яйця просто крізь тріко в смужку. Стараюсь не виказувати хвилювання, проте одним оком стежу за чоловічком, іншим – за візитером-оповідачем. Той, побачивши нас, тихесенько відходить у морок зимової ночі.

За якусь хвилину нечутно підходить третій і просто стоїть за спиною, височіючи над усіма нами на добру кудлату голову. Невротик зазирає в смітничку, під наші ноги, за стінки ларька, різко сіпаючи головою мов вічно голодна курка. Продавчиня мовчки робить замовлену шаурму, засипаючи звичними рухами начиння у підігрітий лаваш. За її рухами стежать усі: я, кохана, візитер в темряві, невротик та дилда за спиною.

– А звідки пішла шаурма? – раптом питає кохана ні в кого конкретно. – Може з Туреччини?

– Думаю так, але до Туреччини вона потрапила звідкись з Передньої Азії. Може з Ірану? – вголос міркую я.

– Кхм, пробачте, але явно не так. Допускаю, що шаурма перекочувала в Туреччину з Азії. Але, скоріше, з Ливану, не Ірану, – ледь чутно озивається з темряви візитер. Від несподіванки всі різко повертаються до чоловіка, від чого той відступає ще глибше в нічну темряву.

– А до нас вона потрапила з Криму. Як і весь фастфуд, – гнусавить у маківку дилда.

– Кхм, а чого з Криму?

– Ну, бо шаурма – це перша їжа туристів, – пояснює дилда. – Тож шаурму вигадали явно в Криму.

– Тоді вже у Кримському ханстві. А це вже геть інший Крим, – не заспокоюється візитер.

– Хто б міг подумати, прямо тобі картинка з «Що?Де?Коли?» – ледь тихо кажу коханій. – Не вистачає Бориса Бурди. Він же у нас ходяча енциклопедія та кулінар. Або Васермана.

– Ви знаєте Анатолія? – раптом прокинулася продавчиня. – Того бороданя в жилетці?

– Ну, особисто не знаю, – ще більше дивуюся я. – Але радий, що він вже подалі від України.

Парочка за спиною активно дискутує походження тюркських племен, вже не звертаючи жодної уваги на нас з продавчинею. Невротик так само розмовляв із собою, не забуваючи наминати яйця.

– А я їх любила, – Бурду, Васермана та інших інтелектуалів. По-та-шо-ва,  – мрійливо  видає продавчиня, закладаючи шаурму до гриля. – А тепер от тільки читаю.

– Що читаєте? – питаю лише для годиться.

– Ну, Конан Дойла. Але більше люблю Бредбері.

Я прифігіваю ще більше та саркастично запитую:

– Часом не англійською?

– Ну і англійською теж, куди ж зараз без неї. Але зараз все більше польською.

– Чо, чо-го польською? – запитую вже геть спантеличений.

– Ну, для цікавості. Для самопізнання, так би мовити, – видає продавчиня, видихаючи у віконце замовлення разом з парами міцного спирту.

Мовчки беремо свою шарму та хутко зникаємо в темряві. Залишаючи на острівці світла невротика, двох диспутантів та продавчиню з Бредбері…

#цікавинкижиття

#нарайоні

#нарайонє

Facebook Comments