Санаторські будні. І хто із нас псих?

Два хитрющих ока прискіпливо дивляться на мене крізь скельця окулярів у роговій оправі. А масляниста посмішка кота Леопольда сяє на половину лиця маловиразного чоловічка. Її власник, граючись модуляціями власного голосу, переказує зміст якогось українського бойовика початку дев’яностих.

Про хлопчину, що мав важке дитинство та вибився в люди. Про нього ж, але вже матьорого жуліка, який зрештою став головою мафії. Проте дорослим він так і не став.

Я слухаю неуважно. Більше роздивляюсь. Куртку свою чоловічок повісив прямо на спинку крісла, в яке і усівся. Черевики фасону тих самих дев’яносно акуратно начистив щіткою та гуталіном. Чорні ділові брюки вдягненув прямо поверх махерового светру.
А поруч на підлозі лікар полишив портфель, який все роззявляв свою велику пащу. З його нутрищ сторчали папки, зошити і лінійка. Довга така, дерев’яна.

Лікар-психолог нарешті завершив свою промову і театрально спитав: “То вам тепер зрозуміла суть вашої проблеми?”. Ясно мені не було, але втретє це говорити просто не було сил. Лікар явно отримував кайф від своїх філософських монологів, виголошених в кращих традиціях ліцедіїв погорілого театру.

Зрештою він і сам дуже так змахував на погорільця якогось театру чи пак – клієнта місцевої дурки. Ан ні, формально психом сьогодні був я, він же – мєсним світилом у галузі лікування людських душ.

Ми ще хвилин з десять повправлялись у словесній белітристиці та, з’ясувавши, що ніхто і не думає поступатись у власній позиціі, зрештою припинили висткопарні бодання. Лікар записав у своєму зошиті “загальний невроз” та прописав у моїй картці лікувальний сон.

Час зустріяі вийшов, на черзі вже був інший паціент. Прикриаючи за собою двері, я вкотре почув початок історії про хлопчину, що згодом став бандитом…

Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *