330 кілометрів за раз. Не повторювати в домашніх умовах

Напередодні спав лише дві години. Так уже вийшло. Тому, коли встав на світанку, чесно хотів нікуди не їхати. Але впертість перемогла. Склався за списком, який написав завчасно. Молодець, що написав, зранку не пам‘ятав нічого.

Ще раз перевірив погоду, вдягнув велотріко та фліску. Ще сонячні окуляри. З тим покотив на Київ.

Триста кілометрів, які планував взяти протягом одного світлового дня.

З окулярами я не вгадав. Сонця зранку геть не було, все виглядало геть чорним, а на фоні помітного недосипу ще і вганяло у сон. З фліскою теж не вгадав. Було страшенно холодно й постійно вітряно. Дуже вже мерзнув мінімум дві години руху. Не помагав ні підвищений каденс, ні мажорні мелодії в колонці у рюкзаку.

Першу сотню зробив порівняно легко: економлячи сили та нерви взяв за рівно 4 години з набором десь 800. Друга сотня далася помітно важче. Хоча по набору було трохи менше. Не через втому, ні. Я знав як катати дві сотні за раз та вмію розподіляти сили.

Причин було три.

1. Дорога. Між 120-м й майже 200-м км її майже не було. Я ще якось об‘їжджав чисельні глибокі ями черкаських «доріг». А от як справлялися автомобілісти, чесно, не знаю.

2. Погода. Дощ, сцуко, валив цілу годину. Я змокнув у перші 10 хв й зрозумів, що в купі з +16 та постійним вітром в обличчя далеко я не заїду. Тож майже годину вичікував завершення, поїдаючи чебуреки десь на піт-стопі, приправлені парою велосипедних відео від Саші Ляпоти.

3. Машини на мокрій дорозі. Їх багато й вони швидкі. Весь час очкував не втримати кермо та злетіти в кювет. Тож заморився не так фізично, як морально.

Майже перед Миронівкою перекрили трасу. Наче на капітальний ремонт, не знаю. Але знаю точно, що об‘їзд мені коштував тридцять додаткових км по не дуже добрій дорозі.

Знову пішов дощ. Знову сховався під якимось деревом. Ловив дощові краплі ротом, злизував дощ із трави та листя. Бо вода закінчилась, а знайти чи купити її в степу просто не було де. Чесно подумував пити з калюж. Зупинила гордість.

Саме тоді готовий був здатись. Подивився на карті найближчу станцію й рушив в надії доїхати в Київ електричкою чи плацкартом. Це було на 210 кілометрі пригоди. На годиннику було вже за сьому вечора. Я в дорозі 12 годин.

На типово сільській станції не було нікого. Зате знайшов просто шалені поклади яблук і груш. Стиглі, солодкі, водянисті як треба. Вони й врятували від спраги.

А потім з‘явилася якась жінка і повідомила, що до електрички ще більше години. Ше показала криницю з водою. Схоже, це Бог вирішив переконатись, що я таки доберуся до Києва власними ногами. Сказав собі, що здатись ще завжди встигну, набрав воду і знову рушив в дорогу.

Десь за годину почало сідати сонце. Я втретє за день побачив нормальне небо. Це було дуже і дуже гарно. Багряний сонячний диск відбивався в мокрій дорозі, навколо пахло дощем, а в небі між хмарами відкривались чисельні блакитні вікна.

Прийшов час вмикати велосипедне світло. А задній ліхтар помер. Ну, думаю, от мені й торба. До Києва мінімум 100 км по нічній і вкрай жвавій трасі, а мене зовсім не видно. Схоже, сьогодні поповню ряди чисельних збитих собачок й лисичок на узбіччях траси.

Коротше, прилаштував якось замість заднього стопа пауербанк, в якому є нічна підсвітка. На кермо почепив ліхтар-колонку і рушив. На одному з ухабів пауербанк випадає з обмотки під сідлом і з розмаху падає на вже темну дорогу. Ясно, що розбивається, але якось працює. Чертихаюсь, збираю його до купи й міняю місцями з колонкою. Останню ставлю в режим блимання.

Світла з  діодів пауербанка вистачає хіба аби бачити щось в метрі перед собою. Благо, я знов повернувся на трасу вже в межах Київської області, тож асфальт був цілком притомним. Наступні багато годин їхав суто орієнтуючись на білу смугу узбіччя. Вона хоч якось проглядалась в суцільній темряві.

Вже просто не міг жувати батончики з супермаркету. Десь після п‘яти й чебуреків постійно мучала печія. Мріяв про якусь булку та велику каву. Такі знайшов у якомусь кафе при дорозі десь перед Кагарликом. А з ними й компанію п‘яних неадекватів, які все намагались мені розказати, як паркувати велик, як їхати і куди. Ну й інший п‘яний чос заразом.

Якось порозумілись, хоч і згаяв на них хвилин 40. На годиннику було 22.30, до фінальної точки залишалось за вісімдесят. Це десь 4 години, якщо їхати досить скоренько.

А в мене уже просто немає сил. Плюс я майже нічого не бачу перед собою, окрім нічної дороги і зорь. Величезних яскравих зорь, до яких хочеться торкнутись рукою.

Вирішив не зупинятись без крайньої потреби, бо їхав уже 17 годин і дуже хотів спати. Міг просто не змогти ще кудись рухатись, якби встав.

Десь опівночі здохла колонка. Але, слава богу, світло продовжувало працювати. Молодці розробники, передбачили два окремі живлення: на 15 годин музики та на 30 годин світла. Це мене й врятувало.

Вночі прокидаються фури. Їдуть часто, різко і швидко. Слава богу, майже не підрізали. Але почалися гірочки Обухівського району. Скажу чесно, більшість із них брав уже просто ногами. Як і підйоми в Києві. Страшенно натер дупу, ледь пересував ноги і мріяв про каву. Добре, що заправки цілодобові.

Останні три години шляху весь час розмовляв із собою вголос. Ставив собі питання, обмірковував різні відповіді. Боявся мовчати аби не заснуть за кермом. Ще розмовляв із руками й ногами, які добре себе показали. Хоч й заморились добряче.

Дуже нив ахіл на лівій стопі. Все через те, що я їхав у тканевих ремінцях на кросівках. Такі собі недоконтакти. Без них я б не витягнув гірки по втомі. Ці тукліпси задіють м‘язи саме на протягування. От ті з незвички й боліли.

Довго й багато говорив з Богом. Дякував йому, що береже мене в цій авантюрі, як і в цілому. Просив дати сили доїхати та не нарватись на якогось мажора на пустинних дорогах.

Бог допоміг. Останні 20 км я просто проповз по Києву та добре за третю ночі дістався коханої.

Перед тим нарвався на чергову веселу компанію, яка все хотіла розважитись з моїм велосипедом.

Я чесно сказав, що зараз мені тупо пох, тож залюбки комусь зламаю шию. Це якось подіяло, розійшлися з миром.

Через двадцять годин від старту я побачив кохану. Вона, звичайно ж, була в легкому шоці. 330 км проїхав за чисті 16 годин. Ще чотири пішли на зупинки, блукання, перечікування дощу. Останній мене поливав чотири рази за подорож. Наприкінці я смердів як шкідливий скунс.

Випив 5 літрів води, 1,5 літри коли та 0,5 літра кави. З‘їв 10 фітнес батончиків, 2 чебуреки, булку зі згущівки та морозиво. Спалив 11 тисяч калорій, що дорівнює 12 повноцінним відвідуванням спортзалу або місячній нормі фітнесу.

А вже о шостій ранку мав їхати на вокзал та вертатись у Кропик. Напередодні купив єдиний доступний квиток на потяг так, аби дістатись до дому по світлому.

Кохана в шоці, тож я таки перевірив сайт залізниці. І, о диво, знайшов квиток не на сьому, а на дев‘яту ранку. Тож мав дві додаткові години на сон. Перший квиток майже увесь згорів. Надто пізно його повертав.

Та мені це було реально пох.

Я бачив кохані очі, отримав гарячий душ і велику піцу. А ще мав цілих три години на сон в обіймах коханої.

Заради такого і варто було вкручувати цей безумний маршрут.

Не повторюйте в домашніх умовах.

Хіба, якщо тільки закохані до безумства в дорогу, в велосипед та в людину, яка надає крила!

#велобудні

Facebook Comments